Пандемія COVID-19, яка накрила весь світ, відсунула на другий план багато питань. Однак, навіть у найскладніші часи завжди є те, про що не можна забувати або відстрочити. Питання національної безпеки якраз відносяться до таких. Незважаючи на коронавірус, Україна продовжує бути в прицілі Російської Федерації, військові загрози нікуди не поділися. Більше того, певним чином пандемія грає на руку Кремлю. В останні декілька років агресія РФ проти України, на жаль, практично зникла з новинних заголовків у світі, а тепер, поки весь цивілізований світ бореться з хворобою, новинам з російсько-українського фронту практично неможливо пробитися до світових ЗМІ. До того ж, завдяки своїй «вакцинній дипломатії» Росія дещо покращила власний імідж, усе менше людей пам'ятають про агресію і захоплені території. У цьому плані вкрай важливою була недавня заява президента США Джо Байдена про невизнання окупації Криму Росією.

Сам півострів, а точніше – російський окупаційний контингент, який там зараз знаходиться, можна назвати однією із головних загроз безпеки України. За сім років Кремль зміг накопичити значну військову міць, якій можуть позаздрити армії деяких країн НАТО. Відносно активно (наскільки це дозволяють санкції і стан російської економіки) відбувається переозброєння кримських частин на нові зразки техніки. Наприклад, системи ППО С-300, що залишилися від українських підрозділів, замінюються на С-400, що дозволяє контролювати небо не тільки над Кримом, а й над частиною материкової території України, а також акваторією Чорного і Азовського морів. Збільшується парк винищувачів і штурмовиків, посилюється флот, зокрема його підводна компонента. Росія все частіше використовує механізм закриття частин акваторії під приводом навчань, значно обмежуючи свободу мореплавства в обох морях. Фактично, мова йде про правовійну, частину гібридної війни, коли нешкідливі за своєю суттю особливості міжнародного законодавства використовуються для нанесення шкоди. Мілітаризація Криму несе загрозу вільному мореплавству не тільки в Чорному, а й в Азовському морі. Така активність підриває і без того неідеальну економічну ситуацію в Україні. Крім того, ці претензії Кремля кидають виклик іншим країнам чорноморського басейну, у тому числі й членам НАТО, що в перспективі може створити умови для конфліктної ситуації.

Не меншу небезпеку для України представляє і сусідня «братня» Білорусь. Після послаблення народних протестів режим Лукашенка намагається відновити частково втрачений контроль над ситуацією у країні. Однак, ціна цього відновлення – усе більша залежність від Росії. У відповідь Кремль посилює і без того значний контингент у країні. Як знак подяки за допомогу в розгоні мітингів, Лукашенко вже погодився на розміщення додаткових підрозділів російської авіації на своїй території. Саме цьому він чинив опір попередні кілька років, хоча тепер особливого вибору у «останнього диктатора Європи» немає, у Сочі він отримав пропозицію, від якої не можна відмовитися. У кращих традиціях російської пропаганди необхідність посилення авіації обґрунтовується загрозою з боку НАТО. Змінилася і риторика державних ЗМІ Білорусі, деякі сюжети нагадують істерики Кисельова зразка 2014 року. Для України ж це означає подальше посилення ще одного напрямку можливої ​​російської агресії. Українське військове керівництво вже досить давно розглядає Білорусь як фактичне продовження Російської Федерації з усіма відповідними наслідками. На навчаннях один зі сценаріїв, який відпрацьовують Збройні Сили України –  удар російських військ і відкриття другого фронту з боку Білорусі. У свою чергу, ЗС РФ та РБ тренуються «примушувати до миру» Україну на спільних навчаннях з серії «Захід» і «Щит співдружності». При такому розвитку подій важко уявити, що всіх ЗСУ вистачить, щоб перекрити і Донбас, і кримський напрямок, і кордон з Білоруссю. Але ж є ще й російські «миротворці» в невизнаному Придністров'ї.

Крім очевидних географічних ризиків, існують і транскордонні – мова про кібератаки і дезінформацію. І з першим та з другим українська влада намагається активно боротися. Україна тісно співпрацює з західними країнами в питаннях кібербезпеки і кібезлочинності. Досить регулярно повідомляють про спільні операції українських і європейських або американських правоохоронних органів по затриманню кібершахраїв. Цій сфері присвячено один з трастових фондів допомоги НАТО. Україні надають реальну допомогу в розвитку її можливостей відбивати кібератаки. Однак, за свідченням незалежних експертів, ситуація в держсекторі дуже далека від ідеальної, а уроки вірусної атаки NotPetya фактично не були засвоєні. Що стосується боротьби з дезінформацією, то вона також ведеться з перемінним успіхом – з одного боку, є приклади закриття медіаімперії проросійського політика Віктора Медведчука і навіть анонс створення спеціального центр моніторингу пропаганди. А з іншого боку – відсутність належної системної роботи з цією аудиторією, провал іноземного мовлення і відсутність чіткої інформаційної стратегії щодо тимчасово окупованих Криму і Донбасу. Та й обов'язки, які буде мати новий центр, і без нього виконують відповідні підрозділи основних органів безпеки і оборони.

Чим може відповісти Україна на всі позначені загрози? У першу чергу – посиленням і розвитком власної армії. Це і модернізація озброєння та форсування переходу на стандарти НАТО (як би банально це не звучало). На жаль, недавні внутрішні конфлікти між Міністерством оборони і Генеральним штабом ЗСУ навряд чи йдуть на користь обороноздатності країни. Так само, як і зрив декількох програм розробки нових зразків озброєння. Український ОПК здатний створювати сучасні ефективні зразки, наприклад РСЗВ «Вільха», ПКР «Нептун», ОТРК «Грім», однак головною проблемою стає їх подальше серійне виробництво. Нещодавно ВМС України отримало тільки перший навчально-бойовий комплекс ПКР «Нептун», тоді як потреба в них в рази більша.

Великі витрати на озброєння передбачають і прозорі, безкорупційні оборонні закупівлі і сильну економіку, яка зможе собі їх дозволити. Тому створення сильної економіки – це теж задача для підвищення обороноздатності. Зрештою, усі війни ,так чи інакше, є змаганням декількох систем накопичення та використання ресурсів. У кого їх більше, хто ними розпоряджається краще –  той і переможе. Будь-яка українська влада, хоч нинішня, хоч наступна, повинна чітко розуміти, що конфлікт з РФ – це надовго. І з цим конфліктом доведеться жити, в умовах цього конфлікту доведеться розвиватися і рости, якщо, звичайно, немає планів відразу оголосити капітуляцію.

Боротьба із супротивником, який сильніший від тебе, вимагає пошуку союзників. Тому фронт дипломатичний не менш важливий для України, ніж фронт реальний. Це було продемонстровано минулого літа, коли, у відповідь на збільшення загрози з боку Росії під час навчань «Кавказ-2020», Україна змогла провести міжнародні навчання, у яких взяли участь США і Великобританія. Тоді це спрацювало. Відповідь на питання «чому будемо відповідати далі» – повністю в руках українських дипломатів і глави держави. Крім того, всілякі двосторонні союзи корисні й можливістю отримати доступ до передових оборонних технологій, як це стало у випадку з турецькими ударними безпілотниками Bayraktar для ЗСУ або контрактом на створення британських катерів для ВМС України.

Зовсім не зайвим буде розвиток стійкості всередині України. Цьому могло б посприяти створення ефективної системи територіальної оборони. Але, на даний момент, процес забуксував. Незважаючи на розпорядження Президента України Володимира Зеленського розробити новий законопроект до кінця грудня 2020 року – документ за авторством спеціальної робочої групи РНБО відсутній. А існуючий законопроект, який був розроблений групою експертів за участю міжнародних радників і спирається на кращий іноземний досвід –  продовжують ігнорувати і відкладати в довгий ящик. Необхідна робота з населенням з метою підвищення медіаграмотності – це дозволить в майбутньому зменшити негативний вплив ворожої пропаганди та дезінформації.

Автор: Юрій Лапаєв

Програма "Стійка Україна" не несе відповідальності за думки, викладені в даній статті. Матеріал відображає виключно точку зору автора.