- Що таке психологічна стійкість суспільства? У чому її сутність?

“Стійкість” не зовсім точно передає те, що ми маємо на увазі під “Resilience”. Іншe поняття, яке можна знайти - це “Sustainability”. Це, зокрема, про реформи чи досягнення, наприклад, громади, наскільки вони стійкі в часовому вимірі. “Resilience” - це про те, наскільки суспільство чи громада здатні впоратися з негативними наслідками. Це поняття стосується, переважно, стихійних лих, а по-друге, відноситься до збройних конфліктів, геноцидів або інших катастроф, які стаються через людину.

Резильєнтність суспільства або громади не складається математично з різних резильєнтних людей. Наприклад, існує 20% емоційно стійких людей і ми нібито можемо вважати, що наше суспільство стійке. Це не зовсім так. Додається ще ряд факторів впливу. Серед них і соціальні, і економічні, і інфраструктурні компоненти.

Резильєнтність залежить від соціального капіталу, культурних та соціальних цінностей, ролі влади. Варіюється в залежності від того, чи існує довіра між людьми, якими є етичні норми, який рівень залученості різних людей до подолання наслідків лих.

Значущу роль відіграють соціальна підтримка, колективна ефективність, відчуття сенсу існування громади та спільноти. Усвідомлення, що існують зв’язки, тобто члени громади можуть підтримати один одного, ми здатні впоратися з наслідками - це теж частина соціальної резильєнтності.

Крім того, для вимірювання стійкості можна аналізувати використання людьми соціальних, робочих, культурних та інші мережі контактів. Резильєнтність - це не тільки здатність не нервувати, а здатність використовувати свої контакти як ресурс.

Безперечно, під час криз людина проходить декілька станів: шок, адаптацію до нових умов, трансформацію задля того, щоб включити свій досвід для подальшого розвитку та боротьби з наслідками проблеми.

- А от, якщо трохи заземлити… Фінансова криза 2008, війна проти України, пандемія COVID-19: чи демонструють українці одні й ті самі патерни поведінки під час різних криз? Прогресуємо, деградуємo чи просто стоїмо на місці?

Оскільки досліджень немає, важко сказати про якусь динаміку… Чи ми прогресуємо, деградуємо або стоїмо на місці, проте я помічаю, що в активних громадян існує здатність об’єднуватися. Це здатність громадянського суспільства в умовах слабких державних інституцій брати на себе відповідальність щось робити задля подолання кризових ситуацій, навіть в умовах рекомендованої дистанції, як показав приклад COVID-19 в Україні.

Що ми робитимемо, перебуваючи у пост-воєнному стані, чи будемо ми по справжньому резильєнтними, говорити рано. Війна досі є стресом і він не завершується. Тут варто аналізувати, за рахунок чого ми досі його витримуємо, але інша річ полягає в тому, наскільки здатні ми будемо “вирулювати” після завершення війни. Чи зможемо ми освоїти собі на користь травматичний досвід.

- Cеред факторів психологічної стійкості, зокрема, вчені виділяють здатність будувати реалістичні плани та здійснювати їх, наявність позитивної самооцінки власних сил і спроможностей. Чи властиво це українцеві та як це впливає на суспільство в цілому?

Прийняти болючий досвід - це певна психологічна робота. Кожна окрема людина проходить свій особливий шлях. Для когось це важко, а хтось добивається ефективних результатів. Я б хотіла додати дуже важливу річ: оскільки соціальна резильєнтність - це не тільки психологічна стійкість чи здатність окремих людей подолати якісь наслідки, зокрема, це структурні інституційні зміни.

Мені здається, що для нас головна загроза міститься не в тому, як це переживатимуть люди та якою буде їхня готовність прийняти особисті та соціальні втрати, скільки в тому, наскільки наші державні інституції будуть готові до різних криз. Які політики або конкретні програми дій вони будуть створювати та реалізовувати. Ба більше, такі політики впливатимуть на те, як люди зможуть працювати з болем і втратами.

Кілька років тому мені довелося прочитати декілька аналітичних документів та наукових досліджень про те, як ставилися до біженців і переселенців органи влади у деяких країнах Південного Кавказу. Від прочитаного я мала враження, що дії держав та окремих політиків не сприяли тому, щоб люди могли пережити травматичний досвід і рушити далi в сторону розвитку та різноманітного облаштування у житті.

- Тобто, необхідна тісна взаємодія між постраждалими та органами державної влади, якi відповідають за створення відповідних політик? Чи правильно я розумію, що завдяки ним створюється, по-перше, певний наратив, а по-друге, люди отримують певні матеріальні блага, які допомагають змиритися та перейти у “нову реальність”?

Я б не казала, що матеріальні блага є “панацеєю”. Існує чимало психологічних речей. Навіть при наявності матеріальних благ вони можуть залишатися. Дуже важливо, чи шукає суспільство можливість жити далі. Я бачу, що у нашому суспільстві стан речей не сприяє, ні психологічній стійкості, ні соціальній.

Має місце певна поляризація, коли люди починають ділитися на “своїх” і ”чужих”, наприклад, “пропорошенківських” чи “прозеленських”. Люди не сідають за стіл переговорів, проте виражають свою ненависть один до одного. Це однозначно не сприяє ані психологічній стійкості, ані соціальній.

- За яких умов з точки зору психологічної стійкості на рівні особистості і групи відбувається примирення з новою реальністю/прийняття особистих жертв та благами? Чого потрібно досягти, щоб процес смирення та примирення став прийнятний для свідомості і був незворотнім?

Це властиво різним людям. Тут важко казати про все суспільство. Крім всього зазначеного, це ще здатність навчатися, отримувати новий досвід. Вміння не нервувати, а рухатися, набуваючи чогось нового - це один з факторів.

Окрім того, це про здатність людей оцінювати себе реалістично, не мати надмірних очікувань від себе: розуміння, що кризовий стан “пожирає” чимало ресурсів, не варто очікувати від себе саме такої ефективності, чи материнської, чи робочої, чи комунікативної. Це період накопичення ресурсу, щоб пережити наслідки кризи та рухатися далі.

Що стосується того, як це впливає на суспільство… Якщо людина є психологічно стійкою та ефективною, проте не долучається до об’єднуючих дій, то максимумом її внеску у соціальну резильєнтність є те, що вона, наприклад, не розповсюджує якісь панічні тексти чи негативні емоційні заклики.

Стійкість суспільства вимірюється залученістю до спільних дій, а не простим існуванням сукупності окремих резильєнтних людей.

Я знаю кейси окремих українських громад, коли волонтери самостійно долучалися до збору інформації про стан справ щодо COVID-19: про кількість хворих чи забезпечення медиків. Мета - це інформувати громаду, адже, як ми знаємо, люди не завжди довіряють державній комунікації. Поінформованість - це теж одна з рис стійкості. Іноді такі дії підштовхували місцеву владу до співпраці та нейтралізації паніки.